Назвіть три культові групи сімдесятих. Будь-який сорокарічний, не замислюючись, скаже «Beatle», «DeepPurple», а от назва третьої групи може змінюватись. Тут і «Queen», і «PinkFloyd», і «LedZeppelin», і «Slade», коротше, що кому ближче. Але «Beatles» і «DeepPurple» - неодмінні лідери всіх топів нашої країни. У 70-ті, 80-е, коли в кожній школі репетирували до десятка музичних колективів, майже всі починали музичні потуги з «SmokeontheWater» або «Lazy».

Кожен гітарист хотів грати, як Блекмор, кожен барабанщик наслідував Яну Пейс (наскільки можливо наслідування в даному випадку), басиста грали, «як Гловер», а вокал Гіллана і Ковердейла вважався неповторним, як, втім, і клавіші Джона Лорда. Коротше, «DeepPurple» була типовою культовою групою, де кожен учасник на увазі, все, приблизно, равноізвестни і, практично, незамінні. Ні, заміни у складі, звичайно, були, але з ними мінявся саунд групи в цілому. До того ж, враховуючи всі заміни, за більш ніж сорокарічну історію групи через неї пройшло всього лише тринадцять музикантів, причому, мінялися, як правило, вони парами - басист і вокаліст. Нік Сімпер і Род Еванс, Роджер Гловер і Ян Гіллан, Гленн Х'юз і Девіда Ковердейла. Потім - гітаристи: Рітчі Блекмор - Томмі Болін - знову Блекмор - Стів Морз (до цього дня), вокалісти Гіллан - Тернер - Гіллан.

Незмінним дуетом були лише клавішні Лорда, що дали напрямок цілій школі, і стовідсотково впізнавані, та барабани Яна Пейса, манеру якого також складно з кимось сплутати. Втім, Лорд сьогодні теж, порушивши «принцип парності», відбув у сольне плавання - всього лише рік тому ми спостерігали його у Києві в проекті з симфонічним оркестром. А місце його зайняв Дон Ейрі, який пройшов школу «Rainbow» Річі Блекмора і «Whitesnake» Девіда Ковердейла. Так чи інакше, перед нами справжня супергрупа, пік популярності якої, щоправда, припав на сімдесяті роки. Але, як не дивно, «DeepPurple» до цих пір цілком шановані молоддю, а звук їх, якщо і слухається кілька анахронічною, то роздратування своєю кричущою немодності ні в кого не викликає. 

Це класика - чітко знаєш, що почуєш. Заради цього і слухаєш.

Власне « Deep Purple »

Сам концерт був побудований за класичною схемою «DeepPurple». На початку - блок старих хітів, покликаний показати - хто перед вами і налаштувати публіку на потрібний лад, потім - вінегрет з речей різних періодів з обов'язковими акцентами на того чи іншого музиканта - благо цим динозаврам є що показати, та й роблять вони це з видимим задоволенням. Десять років тому Стів Морз ще доводив, що він не даремно займає місце Річі Блекмора, сьогодні ж це ні в кого не викликає сумнівів, Морз ніяк не гірший, він - інший.

Потім прийшов час Дону Ейрі - йому було ще важче. Але він теж в групі вже майже 10 років і соло Лорда грає цілком відважно. До речі, гра Яна Пейса - єдиного незмінного учасника за більш ніж сорокарічну історію «DeepPurple» - до цих пір є тією самою родзинкою, тільки заради якої вже варто прийти на концерт. Барабанщикам сучасності є чому повчитися у старого - я не знаю нікого, хто грав би настільки технічно, так могутньо і в той же час легко. По частині драйву у «стариків» теж все добре - чи то він у них давно увійшов в звичку, плоть і кров, чи то, що більш імовірно, їм до цього дня подобається те, що вони роблять на сцені. Взагалі, подібні виступи викликають оптимізм і впевненість в тому, що вік - не діагноз. Ну хто б міг подумати в шістдесяті-сімдесяті, що практично сімдесятирічні «зрілі пацани» можуть грати хард-рок на сцені з таким запалом і завзяттям. Їх не вбили ні спиртне, ні наркотики, ні час. Схоже, вони дійсно безсмертні й непорушні. Може, і ми зможемо бути такими ж?      

Йти чи не йти - питання не виникає

Тому питання типу - «йти - не йти», як правило, не виникають. «DeepPurple» особисто я вже бачив на сценах різних країн рази три, але зважаючи на похилий вік, як групи, так і окремих музикантів, розумію, що вони цілком можуть завершити кар'єру в будь-який момент, просто тому, що набридло. Так що подивитися на легенду ще раз - свята справа. Треба сказати, останній київський концерт був найгіршим з концертів «DeepPurple», мною бачених. І вина в цьому аж ніяк не музикантів. Якраз те, що відбувалося на сцені, цілком відповідало тому, чого від них чекали. Там якраз все було на місці - і майстерність нікуди не зникло, і драйв був на місці, і зі світлом все було в порядку. Сильно підозрюю, що і звук на сцені мало чим відрізнявся від того, що звикли чути музиканти. А от у залі ... Ну не пристосований для концертів виставковий зал - всі ми це прекрасно знаємо і все одно сподіваємося незрозуміло на що. Але чудес не відбувається.

На заході теж є фан-зони, дешеві квитки та інші «приколи для бідних і жадібних», але там все одно звук скрізь залишається «пристойним», а великі екрани дозволяють бачити те, що відбувається на сцені. Тут же два екрани ніби й були, але якісь вже дуже невеликі для такого залу, розташовані вони були над сценою, зображення на них було каламутним, та й показували на них, як правило, руки Дону Ейрі крупно. Загалом, екрани мало чого додавали до загальної картини. Ну а звук ... Музика групи повна нюансів, незважаючи на те, що це хард-рок, і вимагає все ж відомого якості. Якось звикли вже люди до пристойному звуку! А тут пісні, звичайно, вгадуються, хто грає соло - теж, але вокальні вишукування та інші «незначні» нюанси якось розсіювалися в просторі виставкового центру.

Не економте на своїх